Чому право розповідати власну історію може стати боротьбою за саме право країни на існування?

Історія — це не лише розповідь про минуле. Вона визначає, ким ми вважаємо себе сьогодні, звідки походить наша держава і хто має право вирішувати її майбутнє. Саме тому Росія протягом століть намагалася представити Україну частиною власної історії, а українську державність — випадковістю, помилкою чи результатом чужого втручання. Під час нинішньої війни ця боротьба за минуле стала буквальною: на окупованих територіях знищують українські книжки й підручники, а заперечення української історичної суб’єктності використовується для виправдання агресії.

У «Битві за історію» Сергій Єкельчик простежує, як Україна виборювала право дивитися на власне минуле своїми очима. Він показує роль українських істориків і діаспори, аналізує спадщину Михайла Грушевського, Івана Лисяка-Рудницького, Ореста Субтельного та інших дослідників, а також те, як після розпаду СРСР українська історична наука намагалася звільнитися від радянських та імперських схем.

Але для автора деколонізація — це не проста заміна російського наративу його дзеркальною українською версією. Україні потрібна історія, у якій вона постає не додатком до чужої імперії, а самостійним суб’єктом — складним, багатоголосим і багатоетнічним суспільством. Єкельчик називає це відновленням епістемічного суверенітету: здатності самим визначати рамки, поняття й питання, через які ми осмислюємо власне минуле.